Читать онлайн книгу "Манускрипт з вулиці Руської"

Манускрипт з вулицi Руськоi
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #7
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка та iншi. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

За роман «Манускрипт з вулицi Руськоi» (1979) Р. Іваничук отримав премiю iм. А. Головка. Змалювавши у цьому творi в яскравих подробицях картини мiського життя кiнця ХVІ – початку ХVІІ столiть, автор воскрешае перед читачем середньовiчний Львiв, Львiв перiоду перших братських шкiл, в яких зароджувалися iдеi визвольноi вiйни майбутньоi Хмельниччини.





Роман Іванович Іваничук

Манускрипт з вулицi Руськоi





Вiд автора


Я знаю: не всi менi повiрять у те, що зараз скажу, та й справдi воно може видатися надто вже фантастичним.

А було так.

Хтось iз господарникiв нашого мiста задумав у темному, квадратному й глибокому, немов велика студня, подвiр’i на вулицi Руськiй (там на стiнi й нинi пишаеться маскарон у виглядi п’яного лева, який пожирае гроно винограду) розчистити вiд культурного, як мовлять археологи, нашарування середньовiчнi погреби, в яких на зламi XV—XVII столiть помiщалася не дуже славна, бо плебейська (славна, аристократична, знаходилась у пiдвалi Корнякта на Ринку, про неi мовитиметься потiм) – корчма «У Лисого Мацька», i вiдкрити там ще одне вечiрне кафе, на якi Львiв i так не бiдний.

Цей намiр, як вiдомо, не увiнчався успiхом, хтось iз вищепоставлених господарникiв сказав: «Досить!» – але роботи якийсь час велися, а я, завжди цiкавий до старовини i не менш зацiкавлений у вiдкриттях подiбних закладiв, навiдувався сюди доволi часто.

Робiтники викидали гори смiття, глини i всiлякоi нечистi, що спресувались у погребах за бiльш нiж триста рокiв, добиралися до товстоi стiни, яка вiддiляла корчму Мацька вiд сусiднього житлового будинку, i одного разу, при менi, дзенькнула лопата об щось металеве й лунке. Я пiдiйшов до стiни (робiтники вважали мене, певно, за архiтектора або художника, який буде розмальовувати кафе) i побачив у нiй квадратнi залiзнi дверцята з проржавiлим замком, який розкришився пiд лопатою. Дверцята вiдхилились, i хтось з робiтникiв пожартував: «Хапайте скарби!», а я таки нагнувся i в темнiй нiшi побачив великий чорний згорток. Схопив його: суха трухлява шкiра, мабуть, юхт, розповзлася в пальцях, i менi вiдкрився справжнiй скарб – сувiй дрiбно списаного паперу.

Не обурюйтеся, хто повiрив у мою розповiдь. Я понiс його не в наукову установу, а додому, i здаеться менi, що ви зробили б так само.

Не пам’ятаю, що я сказав робiтникам, та вони не звернули на мою знахiдку особливоi уваги, це ж не старовиннi монети й не посуд – мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидiв бiльше мiсяця вдень i вночi у своiй замкненiй квартирi над зотлiлими аркушами з фiлiгранями брюховицькоi папiрнi, яка постачала папiр ставропiгiйськiй друкарнi, i з великим зусиллям вiдчитував своерiдний лiтопис якогось мiщанина (може, самого Лисого Мацька), в який вiн вряди-годи, зате iз скрупульознiстю середньовiчного лихваря по-украiнськи, а iнодi по-польськи записував усе – вiд найдрiбнiшого гроша витрати чи прибутку до найгучнiших подiй у Львовi. Перший запис датувався в нього 1585 роком, останнiй – 1611.

Були тут вiдомостi про найрiзноманiтнiшi речi: що взяв у заклад за позиченi грошi, скiльки i на що витратив грошей на день, коли спалахнула у Львовi проказа, кого i за що судили в магiстратi; лiтописець смакував амурнi справи львiвських жiночок, не любив патрицiiв, але iз застереженням ставився до посполитих, яким позичав грошi або давав вино в борг. Описував вiйськовi паради, зокрема торжество на честь взяття Смоленська польним гетьманом Жолкевським, кривавi екзекуцii на лобному мiсцi перед ратушею; багато уваги – з симпатiею до православних – придiлив Брестськiй унii, обурювався дiяльнiстю езуiтського ордену у Львовi; з Успенським братством був зв’язаний торгiвлею книг, про що свiдчить запис «Сьогоднi приiхав до Львова мнiх Іван з Вишнi, купив у мене п’ять Псалтирiв». Бували й такi чудернацькi записи: «Барон зустрiвся з чортом i запродав йому свою душу», «На Кальварii цiеi ночi шабашували вiдьми»; демонiчнi сили для нього реальнi, проте вiн не раз з iронiею зауважуе, що зустрiчаються з ним частiше тi, якi п’ють. Багато пише про себе: як отримав мiське право i як потiм розчарувався у звабах городського життя; спочатку в лiтописця все оцiнюеться грошима – до аморальностi, скiльки витрачае щоденно на жiнку, а скiльки на сина, потiм натрапляеш на несподiваний запис: «Грошi погубляють совiсть i розум». І весь час згадуе якусь мiщанку Абрекову та ii дочок, певне, сусiдок – то роздратовано, то з теплом, то з iронiею.

Словом, передi мною вималювався цiкавий тип середньовiчного мiщанина в тогочасному оточеннi.

Незважаючи на те, що я дещо знаю про ту добу, коли боротьба православноi людностi проти католицизму набирала антифеодального звучання, манускрипт вiдкривав зовсiм незнайомий цiкавий свiт середньовiчного мiста. З пожовклих листiв поставали люди з iх способом мислення, з iх вiруванням, психологiею; я читав-перечитував рукопис i поволi сам ставав сучасником описуваних подiй, зрозумiвши тогочаснi образи, алегорii, iх символiку. Виписував найцiкавiшi мiсця, потiм вирiшив зняти копiю, а оригiнал занести до музею. Та одного дня…

То був неймовiрно тяжкий для мене день. Я зайшов уранцi до своеi кiмнати i побачив, що манускрипт дуже зжовк, аж почорнiв. Узяв один листок у пальцi, вiн розсипався, другий теж, третiй… i так майже всi кiлька сотень листкiв.

Це була кара за мою захланнiсть, я аж потiм додумався, що рукописи, якi пролежали довший час без повiтря, напевне, пiддають спочатку хiмiчнiй обробцi i вже потiм ними користуються: кисень з’iв мiй манускрипт, i я вчинив, не бажаючи того, злочин перед людством.

Звертаюся тепер до своеi скромноi пам’ятi (листкiв залишилося буквально пiвтора десятка, виписок зробив мало), щоб вiдтворити те, що дiзнався з манускрипта. І хай вибачить менi читач, якщо десь замiсть лiтописного рядка, я, не можучи згадати його стислостi, напишу десять, сто, а то й бiльше, що деяких мiсць не пригадаю зовсiм, що порушу часову послiдовнiсть лiтописного викладу подiй. Та головне зараз для мене – передати деякi проблеми того часу, дух, настрiй тими лiтературними засобами, якими користувався лiтописець, включаючи й демонологiю, бо ж добре усвiдомлюю: нiщо з того, що було, не смiе бути втраченим для пам’ятi сьогоднiшньоi людини.

Цiею працею я хочу викупити свою провину. Менi гiрко, що так трапилося, та в стократ буде прикрiше, якщо хтось не повiрить цьому моему зiзнанню. Бо подумайте самi: якби не той випадок пiд час розчистки погребiв Лисого Мацька, якби я справдi на вулицi Руськiй не знайшов манускрипта, чи ж мiг би я нинi запропонувати вашiй увазi ось цю мою книгу?




Роздiл перший

Що скаже нинi Абрекова?


Року 1611, 26 iюля. Клопiтну нiч провела Абрекова, так iй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенцiя ii дочок, особливо молодшоi, впрек поспiльному спокою наставлена. Всяк-бо знае – з Льонцi тое почалося, що тi листки, до дешпектiв волаючi, хтось кожноi ночi над вiкном Абрековоi приклеюе, то виставив нинi магiстрат подле дверей двох пахолкiв з бардами, аби на вулицi дискрецiя заховувалася, бо урядове представлення мае в мiстi вiдбутися.

    З Манускрипту

Абрекова давно знала, що добра iй не буде. П’ятнадцять рокiв тому до старшоi дочки Ганни, яку на Руськiй чомусь Гiзею назвали, мовчазноi i стрункоi, мов конопля, з темним скритним поглядом i буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тiльки тужливi очi, стулку губ i прямий носик, почав залицятися вiрменський купець Балтазар, приносив iй подарунки, й тiшилася Абрекова – купецькою жоною стане бiдна, мов липка, Гiзя… Та якоiсь недiлi в каплицi Трьох святителiв Успенськоi церкви на вiдправi вона побачила, як на «придiте ядiте» ii донька уклякла бiля поважного сивого чоловiка – сеньйора братства пана Юрiя Рогатинця i, замiсть на священика, на нього грiшно дивилась, обличчя ii полотнiло, полотнiло, а вона закривала його чорною запоною волосся… Як тiльки вiддзвонили, пан Юрiй вийшов з каплицi, i Гiзя, злегка похитуючись, мов полум’я свiчки – ось-ось i задуе чийсь подих, – встала й пiшла слiдом за ним. А потiм пропала i нема ii досi…

Вдруге таке саме передчуття бiди прийшло десятьма роками пiзнiше. Абрекова одного дня запримiтила, що молодша золотоволоса дочка Льонця мае великi голубi очi, а брови – нiби купервасом вифарбуванi, губи кармiновi й наче навмисно вiддутi; Боже, невже ота мiзерота, отой пропитий Письо, який по цiлих днях смердить у хатi, а ввечерi йде напиватися до Лисого Мацька, невже вiн насправдi тато обох ii дiвчат? Абрекова блямнула вказiвним пальцем по Льончиних губах – чого надуваешся? – але вони й далi зосталися так само вiдкопиленi; Льонця вiдмахнулася рукою, а тодi мама уздрiла, як iз-за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугi бiлi груди – мало не випорснуть; дiвчина повернулася i, вигинаючи станом, пiдiйшла до вiкна, вiдчинила його, прихиляючи до стiни шибкою, щоб подивитися на себе. Вiкно з кiмнати Абрековоi виходило на рiг Руськоi i Шкотськоi, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичiвським, архiепископським, Корняктiвським й Лоренцовичiвським палацами, а злiва будинками Альнпека, Гуттера i венецiянського консула Массарi; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула: «Антонiо!» Абрекова виглянула теж i побачила, як ринковим майданом у бiк Корняктiвського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовiй ферезii[1 - Верхнiй одяг.], i впiзнала в ньому самого консула.

Тодi й зрозумiла Абрекова, що матиме ще один клопiт, i як вона не помiчала досi, що Льонця з дiтвака стала враз принадною дiвицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах i жiночою хтивiстю в порухах тiла? А коли б i запримiтила ранiше, то що вчинила б, у який спосiб могла запобiгти халепi?

А тепер уже й по бiдi. Тобто по страховi перед бiдою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листкiв, котрi ось кiлька рокiв пiдряд хтось наклеюе над ii вiкном пiд заголовком: «Що скаже нинi Абрекова?», а в них пасквiлi вже не на ii дочку, а на райцiв, лавникiв i самого старосту, звикла i не звертае бiльше уваги на викрики цiпакiв, якi щоранку розганяють натовп, а нинi, хвалити Господа, тихо.

Абрекова сидiла бiля вiкна, спершись лiктями на пiдвiконня. Зрiдка похропував на лiжку п’яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночi, тихо було в домiвцi, й стара жiнка в цю мить вiдчула, що любить свiй куток i свою розпусну доню любить, подвiйно – за Гiзю, якоi, напевно, нiколи не побачить, i навiть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цiеi хвилини на душi в Абрековоi – може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба пiд ii вiкном, що той проклятий галас вiддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великi роботи: будують для чогось з дощок справдешнi замки.

Дрiмала, бо нiч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо – хропiв; штовхнула його колiном пiд зад i перейшла в потемках на Льончин тапчан – вiн дармуе майже кожноi ночi, Льонця приходить перед досвiтком, а то й зовсiм ii не бувае дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тодi так тихо в хатi, що хоч скавули, як пес на мiсяць.

Не могла заснути до самого свiтання, а все через оту думку, яка кожен день з’iдае, мов iржа залiзо: чому Бог, а може сатана наслав на ii дочок плотську грiховнiсть, адже мати iх, Абрекова, за весь свiй вiк не зазнала й разу грiха – нi солодкого, нi гiркого… та й що, зрештою, в праведностi своiй доброго запосягла; а може, той соромiтний грiх – едина радiсть у цьому безпросвiтному життi, i вона, мама, повинна дякувати Богу, що дав ii дочкам хоч замолоду дрiбку втiхи, бо потiм не буде, ой, не буде…

Абрекова почула бiля вiкна кроки й подумала, що хтось-таки наклеiв новий листок i мiська галайстра збираеться його читати, або ж Льонця приплелася з ночi. Виглянула: бiля вхiдних дверей стояло двое магiстратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли ii пiд стражу. Але ж почекайте – за вiщо? За те, що ворожить з руки i називають ii поза очi вiдьмою – а що мала робити пiсля того, як почалася ота дешпектацiя з ii Льонцею й тими листками, i цiпаки заборонили iй перепродувати м’ясо, котре брала в глинянських загородникiв? А що таке – ворожiння з руки? Це справа чиста: хтось умiе читати з книг, а хтось iз лiнiй долонь… Гiзю менi не чiпайте, Гiзя свята, не скажете на неi, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого – даруйте, любов не питае, любов сама приходить, як мор… За Льонцю? А що – Льонця гiрша, нiж тi, що на Векслярськiй iз замтузу[2 - Будинок розпусти.] не вилазять? То iм можна, а iй нi?

Вмить прояснилося в душi Абрековоi: а таки нiчого не трапилося такого в ii сiм’i, щоб могла встидатися чи вiдповiдати перед законом. А ви, – вже зверталася, поки що мовчки, до озброених сокирами пахолкiв, – а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, еврейського сеньйора, i не арештуете за те, що його жiнка, Золота Роза, про яку кагал побожнi байки склав, спить iз старостою Єжи Мнiшеком? А чому Мнiшека не чiпаете за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, i он якоi авантури в свiтi наробила! А може, ви менi скажете щось на Пися? П’е – най собi п’е на здоров’я, а ви подивiться, що робиться в пивницi Корнякта, де багатi бiсяться, та то суть одна банда i злодii, та туди й донинi заходять брати Бялоскурськi з Високого Замку, синки бургграфськi, яких давно засудили на довiчне за вбивство Антонiо i за мою… аякже, i за мою Льонцю теж! Ага, боiтеся, вам руки доходять лише до Абрековоi!

Абрекова одяглася, вийшла в темнi сiни й рiшуче вiдчинила дверi, що виходили на Руську. Зiйшла схiдками на брук, взялася пiд боки i, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброених пахолкiв:

– А ви чого тут поставали?

Один пахолок мовчки показав рукою на вiкно, над яким кожного ранку висiв новий листок, глянула – листка нинi таки не було.

– Ов, а то що ся стало! – вдарилася в боки Абрекова, наче iй зробилося шкода, що на розi Руськоi i Шкотськоi порушився роками встановлений звичай.

– Що ся стало: було тонке та й ся обiрвало, ха-ха! – почувся з-за рогу жiночий голос, i появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, пiдпухлими блудними очима, гарна й захмелена.

– А йди, йди до хати, шльондро векслярська, – мовила зовсiм мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й пiдштовхнула ii на схiдки.

– Йду, йду, стара хiромантичко, вiдьмо кальварiйська, йду… – Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його пiдборiддю, потiм обняла за шию: – Може, пiдеш зi мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш? Служба… – Вона вдарилась об дверi й провалилася у темнi сiни.

Абрекова провела дочку поглядом i знову запитала в стражникiв:

– То чого ж ви тут стоiте, коли там, – показала рукою на вiкно, – нiякого дiдька нинi не почепили?

– Урядове видовище буде нинi на Ринку, Абрекова. Стоiмо для порядку.

– О, слава Богу… Хоч одного дня буде спокiйно пiд моiм вiкном, – зiтхнула полегшено й подалася до дверей. – Тiльки стiйте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судноi години.



…Навпроти парадноi ратушевоi брами, на розчищеному ще вчора вiд рибних ляд i м’ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихiтна подоба росiйського города Смоленська. Сорокатисячний, втричi бiльший, нiж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежовий, iз ста сiмдесятьма гарматами i шеститисячною вiйськовою залогою Смоленськ умiстився на однiй третинi Ринку – бо переможений. Умiстився, ще й вистачило мiсця для трибун, – iх притулено до крамниць аптекарiв i золотарiв бiля венецiянського будинку, – i на них, завiшаних килимами й гобеленами, сидiли, очiкуючи видовища, львiвськi патрицii, райцi, лавники, купцi, лiкарi та iншi достойники. Посерединi на пiдвищеннi возсiдали призвiдцi московськоi авантюри – польний гетьман Станiслав Жолкевський i львiвський староста Єжи Мнiшек.

Бiля Мелюзини – нiмфи, що нагнулася над криницею навпроти чорноi кам’яницi Лоренцовичiв, i коло статуi правосуддя на протилежному боцi Ринку стояли готовi до штурму руськоi фортецi переодягненi на списоносцiв, стрiльцiв, рейтарiв, драгунiв i реестрових козакiв мiщани. Із-за валiв iграшковоi твердинi виглядали бородатi, в паперових шоломах, зi щитами i списами воi, якi спочатку будуть оборонятися, а потiм поляжуть за землю руську. Так, як було насправдi там – пiд Смоленськом.

Народ загатив увесь ринковий майдан, трiщали балкони, хлопчиська чiплялися карнизiв i стояли на дахах – весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голiв.

Войовник Смоленська Станiслав Жолкевський в суворо застебнутiй делii й шапцi з високим султаном понуро спостерiгав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало вiдбутися на його честь, а бачив справжнiй Смоленськ i Москву, i Клушин, де полягли тисячi його лицарiв за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Рiч Посполиту вiд Швецii до Каспiйського моря. Смоленськ упав – це правда, але польськi жовнiри у Москвi щурiв iдять, а жолду[3 - Плата за вiйськову службу.] король не дав анi своiм, анi найманим – нинi-завтра рушить голодна зграя мародерiв з московських земель на Польщу i з’iсть ii разом з королем.

Горбоносий, з пiдкрученими вгору вусами, польський регiментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитрiiв – Єжи Мнiшека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього свое важке обличчя, закрите чорною бородою, i мовив, добираючи улесливих слiв:

– Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли пiд вашим довудзтвом увiнчалася вiкторiею наша довголiтня боротьба з пiвнiчними схизматами?

– Вiкторiя… – вiдвiв погляд Жолкевський. – Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження…

Мнiшек знiтився. Вiн, призвичаений до домашнiх вигод, балiв i воен з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарiв у сiдлi i змалку не знiмав з себе бойового обладунку. Сам же усвiдомлював, що московська вiйна остаточно програна, вiстi про друге овдовiння Марини i повстання в Москвi пiдкосили здоров’я львiвського воеводи, вiн осунувся, пiдупав, i гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радостi, та все одно втiшав себе надiею: якщо Смоленськ узятий, а польське вiйсько ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини вiд замордованого в Калузi другого самозванця, i коли не половина московського скарбу, обiцяного йому пройдисвiтом Гришкою Отреп’евим, то хоч сота його частка перепаде – для нього, для Рози, для чотирьох доньок i тузiня внукiв.

– Пане гетьмане, – мовив елейно, – ви втомилися походами, але свiтло ваших перемог опромiнюе нас, i близька та година…

– Усi ви берете свiтло, – перебив Жолкевський старосту, – тiльки нiхто не квапиться пiдливати оливи, щоб лампа, яка дае те свiтло, не загасла. Починайте, вашмость.

Єжи Мнiшеку вiдлягло вiд серця – вiн не знав, що вiдповiсти цьому завжди гострому на слово регiментаревi Польщi, в руках у якого все вiйсько, а значить, i держава, хоч de facto вiн лише польний гетьман, i король не бажае надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже вiдiйшов у кращий свiт; староста вдоволений, що не мусить вiдповiдати на адресованi йому ущипливi слова гетьмана, нагнувся до бургомiстра Вольфа Шольца, який сидiв схiдкою нижче; той, вислухавши, повернув голову влiво, вiд неi, немов вiдштовхнута, повернулася ще одна голова, а далi – п’ята, десята, i за мить бiг до ратушi молодий ротмiстр iз шаблею при боцi.

На балюстраду, пiд самим шпилем ратушi, вийшов трубач – над мiстом пролунали бойовi трубнi звуки. Стих клекiт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzоd, zabij go!»[4 - Вперед, убий його! (Польськ.)] навально рушили з обох бокiв майдану переодягненi у воякiв мiщани – зi списами, шаблями, алебардами. З мурiв дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися – поморщився Жолкевський, – на стiну вилiз бородатий боярин у шубi з бобровим комiром, змахнув рукою, щось там викрикнув, i знову вдарили гармати – нападники вiдступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмiстри – справжнi – горлали, заохочуючи переодягнених мiщан до бою.

– Страхи на ляхи, гурра на мазура… – пробурмотiв поет Шимон Шимонович; вiн сидiв поруч з архiепископом Солiковським i, забувши, що його можуть почути, шепотiв, поволi добираючи слова: – За ойчизну, любi дiти, пiд благi намети… не берiть з собою лiжок, у полi спатимете… килими залиште дома – вкриетесь щитами… не берiть з собою iсти… землi наiстеся…

Архiепископ повернувся до поета всiм тiлом, гострими очицями увiп’явся в його губи, якi шепотiли слова вiрша, вiн уловив змiст i своiм вухам не повiрив: увiнчаний самим папою поет, поважана й недоторканна особа, королiвський одописець, блюзнiрствуе у таку патрiотичну мить?! А втiм, цього можна було давно сподiватися…

– Пане Шимонович, – проказав Солiковський, приклеюючи до губiв поштиву усмiшку, – чи не причулося менi? В нинiшню урочисту хвилину ви нiчого бiльше не побачили в нашiй звитязi – тiльки смерть?

– Рими не можу вiдшукати, ваша ексцеленцiе, – iз спокiйною iронiею вiдказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмiшка. – Не берiть з собою пити – нап’етеся кровi… Нiчого не виходить… А чому ви зараз такi побожнi, наче в костелi пiсля святого сакраменту – хiба не глупо справляти нинi оцю звиценжну комедiю, коли вiйна з Московiею, вiдомо всiм, програна?

Холодна маска лягла на обличчя архiепископа: поет Шимонович почав вiльнодумствувати вголос… Так, можна було цього сподiватися. Солiковський не раз гостював у пана Шимона, в його бiблiотечнiй кiмнатi часто збиралася достославна львiвська елiта для поважних розмов, i хоч стриманий парнасець нiколи не давав волi словам, все ж не ховав вiд людського ока книг, записаних у папський iндекс. Вiльнодумство, шовковi рукавички… благопристойнiсть… А найпростiше – вивести на помiст, пiд який накладенi в’язки дров – i всi проблеми розв’язанi – без дискусiй, без шовкових рукавичок… О свята Супремо[5 - Верховний трибунал iспанськоi iнквiзицii.], чому ти обминула Польщу! Нi, нi, не Шимоновича, iнших. А тодi вiн i сам зрозумiв би… Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому мiсцi, де зараз наступають на дощанi мури переодягненi за жовнiрiв мiщани. Десять живих смолоскипiв!

– Ваша ексцеленцiе, – промовив Шимонович, йому нiби передались пристраснi проiспанськi симпатii архiепископа. – Якщо зволите колись завiтати до мене, я вам покажу вельми потiшну книгу одного iспанського письменника – Мiгеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: вiн написав ii, знуджений бездiллям, у тюрмi!

– У тюрмi святоi iнквiзицii? – ехидно примружився Солiковський.

– Не думаю… Вiн був збирачем податкiв.

– А-а… Хвальний пане поете… – архiепископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. – Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивуе те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де е i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, i Еразм Роттердамський, i Томас Мор… Джордано Бруно, правда, не бачив, – архiепископ опустив погляд, – я не зустрiв хоча б однiеi книги…

– Томаса Торквемади? – запитав, пiдказуючи, Шимонович.

– Ну нi, для чого вам «Кодекс iнквiзицii», вiн е в мене…

– Справдi, досить одного примiрника книги великого iнквiзитора для нашого мiста, тим бiльше, коли вiн знаходиться у вас, – стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемiнив тон. – А я таки вам позичу «Дон Кiхота» Сервантеса, адже вашiй ексцеленцii теж iнодi треба спочити вiд теологii.

– Я стурбований нинiшньою розмовою з вами… Королiвський поет, автор вiршотвору, яким вiтали введення ордену езуiтiв до Львова, став раптом так дивно мислити.

– Часи мiняються, i ми з ними теж… – мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. – Погляньте, ваша ексцеленцiе, ось iде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали цiеi митi, що тi воi – то тiнi, привиди братiв i дiтей наших, якi вкрилися щитами i наiлися землi на росiйських полях… А за що? Менi, вам, отим людям, що затопили нинi Ринок, легше стало жити? Хiба не могли вони, сини i брати нашi, пити дома молоко замiсть кровi i iсти хлiб замiсть глини, а ми – тiшитися ними, а не ридати над тiнями?

Пiсля другого штурму подесятирилися войовничi кличi. Так було задумано бургомiстром Вольфом Шольцом: за третiм разом Смоленськ впаде. Тепер лунали не тiльки крики, а й брязкiт, гримiт – для бiльшого ефекту обложники тарабанили в листи бляхи, били в котли i бубни, вояки поривалися до звiдного мосту. Опустили його i з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вiкторii. З нутра обложеного мiста вихопилися «росiйськi» оборонцi в довгополих свитах i паперових шоломах, вiдтиснули ворогiв, сурма в польському таборi сповiстила про вiдступ: Шольц збирав усi своi вiйськовi сили для останнього генерального штурму.

Тiеi митi Барон, який стояв бiля криницi, спершись об нiмфу – Мелюзину, – вiн не хотiв далеко вiдходити вiд Корняктiвського палацу, бо такий нинi день, що в пив’ярному пiдвалi буде надто глiтно, хтось, чого доброго, займе його постiйне мiсце, – в цю саме мить затишку мiж штурмами Барон побачив чорта. Вiн упiзнав Антипка, хоч той стояв спиною до нього, – упiзнав по високому капелюху, який прикривав роги, i по довгих аж до землi штанях, якi приховували копита.

Тяжкою стала Баронова доля. Вiн давно запродав чортовi душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремiсника-партача перемiнитися в барона, домiгся цього, став своiм серед патрицiiв i вищого духовенства, та з якоiсь причини кiлька рокiв тому вiдвернулися вiд нього можновладцi, i вiн не знае, як запосягти знову у них ласки. Один лише залишився за ним привiлей – йому ще дозволялось заходити до патрицiянськоi пив’ярнi. Сьогоднi Барон уже встиг пiдхмелитися i думав оце завернути по другому разу, та зустрiч з Антипком для нього була важливiшою, вiн вiдштовхнувся вiд статуi i, пробираючись мiж натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута.

Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посмiхався, оскалюючи чорнi зуби; гидливо поморщився Антипко, вiдзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впiзнае, але висмикнути рукава не змiг.

– Пане Антипе, – лебедiв Барон, – скажiть, за що? Замовте за мене слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам вiддав…

– Іди до Бога, – процiдив чорт. – Яка там у тебе душа… Треба було шануватися. А ти дурний… Нiкому ти бiльше не потрiбний. На твоему мiсцi в корняктiвськiй корчмi вже сидить новий. Іди…

І чорт пiшов не оглядаючись.

А тодi Барон зустрiвся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрiем Рогатинцем, що стояв сам, без компанii, на бруку й теж дивився на магiстратську веремiю.

Рогатинець не вiдповiв на блазенське розшаркування Барона, вiдвiв очi, та за мить почув позаду себе сопiння, густий сморiд перегару вдарив у нiздрi.

– Чого хочеш, Бароне?

– І ти мене так називаеш… Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якiй бажаеш корчмi, тiльки щоб люди бачили, що ти зi мною п’еш. Я ще маю до дiдька грошей…

– Вiд дiдька, Бароне, ти ж з ним у спiлцi, кажуть.

– Так, так! А скiльки мав! Із самим Люцифером i його кодлом пив, з нобiлiтованими вiдьмами спав, грошима сiяв, нажився! А ти чого запосяг?

– Совiсть маю.

– А що таке совiсть – ти можеш менi ii показати, щоб я помацав, зважив, оцiнив дукатами? Со-о-вiсть маеш! Я ж тебе на грiху спiймав – забув? Спiймав тебе на грiху! – вдарив Барон у груди.

Рогатинець гiрко глянув на Барона, темний жаль затiнив його сiрi очi, вiн опустив голову.

– І нiкому не сказав, нiкому! То за те ходи тепер – випий зi мною на людях… Я нiкому донинi не сказав про твiй грiх!

– То не грiх був, Бароне, – проказав тихо Рогатинець. – То… Та хiба ти зрозумiеш?..

Народ уже втомився стояти, ворушився величезний котел, повен тисяч людських голiв, треба було закiнчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями Юрського собору.

Заграли ще раз сурми, iх заглушили войовничi крики – почався третiй i останнiй штурм «смоленськоi твердинi».

Вiн тривав недовго. Втомленi й голоднi мiщани, яким було обiцяно смажене на вогнi м’ясо i кiлька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в’iзну вежу, мiст не витримав ваги й напористостi i завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися i впали, обложенi щодуху повтiкали з фортецi, – когось же таки насправдi придавить! – i поздавалися в полон, врештi, твердиня розсипалася зовсiм – реготнув натовп на ринковому майданi.

Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останнiй штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився пiд ноги, сперши на руку голову; бургомiстр скористався задумою регiментаря i, рятуючи становище, наказав пiдпалити картон i дошки.

Полум’я бухнуло в небо, видовище було вражаюче – подiбно, напевне, горiв справжнiй Смоленськ, а трибуна поволi порожнiла, гетьман наказав подати карету. Тодi нижнi лавицi трибуни зайняли переможцi й переможенi, розпочався бенкет.

На дахах ще маячiли хлопчаки, вони розiйдуться найпiзнiше. Мiж двома рядами димарiв на Гуттерiвськiй кам’яницi стояли групами по трое чорносутаннi новiцii й схоласти езуiтськоi колегii – збиратися великими гуртами i по двое не дозволялося спудеям львiвського новiцiату[6 - Новiцiат – послушництво, езуiтська колегiя; новiцii – послушники, новачки, схоласти, старшi учнi.].

Новiцiй Зиновiй, шiстнадцятирiчний син реестрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у олеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок вiдступивши вiд схоластiв Бронiслава й Казика. Тiльки на крок – бiльше не можна, вони все одно пiдiйдуть, бо iм наказано опiкуватися схизматом Зиновiем, який за час навчання в колегii повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новiцiевi ще марилися заолеськi поля i Вороняцький кряж, i тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокiй ярузi, з якоi видно тiльки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб вiн про це забув. Щоб почав iснувати спочатку, так – наче дотепер не мав нi батька, нi матерi, анi дитинства, анi рожевого дикого коня, що пасся i вигулював, вiдколи пам’ятае, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зиновiя, а вiн дивився поверх червоних мiських дахiв i не бачив, що чинилося на Ринку, а тiльки дикого коня, котрий зi сходом сонця появляеться, мов видиво, на вершку гори i гасае, i рве копитами землю, i бавиться весь день на волi, аж поки не зчервонiе сонячний круг i в нього кане рожевий силует.

Зиновiй дивився поверх дахiв i враз побачив… Сутiнки впали на гаварецьку полонину, а на нiй стали гуртом конi – сiрi конi збилися над коритом чи васагом, повним якогось iдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидiв на бiлому конi, стягнувши поводами його голову аж до колiн, у бiлого коня скапувала жовта пiна на землю, загнузданий, та ще не впокорений бiлий кiнь не хотiв iсти – невже це той самий? – а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихi полонинськi трави i було просторо й вiльно, а на жодному бидловi – нi шлеi, нi уздечки. І сходили з горбiв до табуна поодинокi сiрi конi, хоч iх не пiдганяв нiхто, хоча стелилися довкола соковитi трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, i зненацька рожевий кiнь, той самий рожевий кiнь з дитинства, струнконогий, грацiозний, вискочив на пагiр i, минаючи табун, стрiлою помчав на захiд сонця, сонячний кiнь гордовито пролетiв бiля корита, вiн був вiльний i мчав до волi, втiм – так спокiйно, що й не здригнулася голова, – чорний, без обличчя пастух скинув рукою, i тоненька змiйка аркана свиснула швидше шаленого бiгу рожевого коня; заiржав вiльний кiнь, здибився на заднi ноги, присiв крупом до землi, рвонувся з мiсця й розпучливо закричав, не вiдаючи, що трапилося, вiн не чув нi свисту аркана, анi поворозки на шиi, та мусив чомусь стояти на мiсцi, а пастух спокiйно тримав кiнець аркана у своiй руцi i спокiйно жерло бидло з корита.

– Пустiть рожевого коня! – скрикнув Зиновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Вiн повiв рукою по шиi, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня, ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий i владний голос.

– Новiцiуш Зиновiй! Хiба вже хтось повелiв вам вертатися до бурси?



…Абрекова не вiдходила од вiкна цiлий день. Бо й справдi – такi оказii трапляються у Львовi не так уже й часто. За ii молодостi, правда, кипiв одного разу натовп на Ринку – стинали тодi голову козацькому отамановi Івановi Пiдковi, в той день на ратушi обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, й перст Божий; iншого разу святкували коронацiю Зигмунта III, нинiшнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася i пiшла до працi, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що вiн просить грошей, – навiть не оглянулася, потiм вiн щез iз хати, – дiдько його далi, як до Лисого Мацька, не занесе, – а на Ринку йшла вiйна: гримiли гармати, дзвенiли шаблi i врештi впала фортеця й загорiлася.

– Bij schyzmatоw, bij![7 - Бий схизматiв, бий! (Польськ.)] – кричали п’янi вояки, коли вже iм дiсталася нагорода за рать.

– Щоб я так з мiсця не рушилася, – мовила сама до себе Абрекова, – аби не ця пиятика, то вони б нинi не тiльки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула – так iй це все сподобалося. Таки оглянулася до кiмнати, бо рипнули дверi. Очам своiм не повiрила: на порозi стояла панi Дорота Лоренцовичева в чорнiй оксамитовiй сукнi, з дукатами на шиi, – ота справжня львiвська панi, яка на вулицi не дивилася нi на кого, хто бодай нижче за патрицiя, а в костелi вмiла бачити самого Ісуса, бо чогось зiтхала весь час, звiвши очi до розмальованих склепiнь. «О Єзу, Єзу!»; панi Дорота, пухкенька й рум’яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гiдною впевненiстю й ласкавою посмiшкою. В руцi вона тримала мiдний дзбан, i це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду але ж чому не послала слугу?

– Абрекова, – масно мовила Дорота, – будьте, панi, така гречна, потримайте в себе цей… цю посудину один або найбiльше два днi…

Абрекова нiчого не зрозумiла, вона навшпиньках пiдiйшла до панi Дороти й заглянула в дзбан:

– Гриби?!

– Ви знаете, нинi буде така нiч: всього можна сподiватися, та п’яна голота напевно пiде грабувати, а вас, вас хто зачепить?

– Ну, а гриби аж так в цiнi пiдскочили, ласкава панi? – наiвно спитала Абрекова.

– То зверху – гриби, – прошепотiла, довiряючись, панi Дорота. – А пiд ними – перснi, хрестики, ланцюжки, дiадеми, браслети, завушницi.. І все те золото, золото..

– І ви не боiтесь давати його менi… не боiтеся, що я вкраду? – зблiдла Абрекова.

– Ви?! Як це – ви вкрадете? Та вас усi знають… Ваша бiдолашна Гiзя служила в мене, i я нiчого не можу сказати… Та й про Льонцю нiхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б i не посмiли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далi посуньте, о-о, мiж тi найчорнiшi баняки…

Панi Дорота тихо зникла з кiмнати, нiби ii й не було. Абрекова пiдiйшла до плити, нагнулася i, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула мiж сухi опеньковi голiвки пальця i впеклася до холодного металу. Висмикнула палець – золото! Позадкувала до вiкна, i в цю мить перед ii очима промайнули обличчя Льонцi й Гiзi – щасливi обличчя щасливих дочок, i зникли, бо дуже мiцно, аж до болю стиснула повiки Абрекова.

Потiм, заспокоена, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечiр’i п’янi спiви. Два пахолки з бардами – може, вже й iншi – все ще стояли бiля ii дверей. Один повернув голову, спитав:

– No, to co powie dzisiaj pani Abrekowa?[8 - Ну, то що скаже нинi панi Абрекова? (Польськ.)]

Дивилася мовчки на нього, довго думала.

– То ся добром не скiнчить, – сказала нарештi.




Роздiл другий

Ав initio[9 - Вiд початку (латин.).]


Славний майстер сiдлярського куншту, молодий i в науках битий Юрiй Рогатинець, яко православний, зостав з цеху вигнаний, то о книгах почав пектися i друкарню покiйного Івана Московитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував двi лепти iз свого вбожества…

    З Манускрипту[10 - Цей запис, пам’ятаю, був недатований, та, напевно, вiн вiдноситься до останнiх рокiв XVI ст. Друкарськi верстати Івана Федорова львiвськi братчики викупили в лихваря 1585 року. – Прим. автора.]

Я – отакий собi Мацько аж з двома прiзвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моiй головi не виросло жодного волоска, а пiдписуюся Патерностер – так мене назвали, коли я був ще хлопчиком i навчався письма у дячка при Богоявленськiй церквi на Галицькому передмiстi. Не знаю, чому дали менi латинську прозиванку[11 - Pater noster – отче наш (латин.).], я ж бо православний русин, але то таке, обiзвуть нiби на жарт, а чiпляеться оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стiльчика.

Мешкаю на Руськiй у нарiжному будинку, вiкна з моiх двох кiмнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворi в мене – свiй пiдвал. Коли магiстрат дозволив русинам торгувати вином i горiлкою, я вiдкрив у тому пiдвалi невеличку пив’ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували менi помешкання й пiдвал аж 1273 золотих, до того ж 135 – рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син i жiнку маю (вона, правда, допомагае торгувати в корчмi, проте витрачаю на неi щоденно не менше шести грошiв), крiм того, сплачую податки – чопове i шос, то можете самi тепер зрозумiти, що працювати менi доводиться бiльше, нiж коневi.

І все одно дякую Боговi, що допомiг менi вирватися з того страшного передмiстя. Тут хоч i тiсно – Руська вулиця в тринадцять лiктiв завширшки, – та вiдколи я отримав мiське право (за мiщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе бiльш-менш людиною. Ну а там… Мешкав я бiля Песячого ринку навпроти Гончарськоi вежi, i життя мое було собаче. До цеху тебе, немiщанина, а ще й русина, не приймуть нiзащо, партачевi не можна будь-коли продавати свiй товар, йти до панського фiльварку – то вже чиста неволя, загородником на панських грунтах не кожен може стати, а на вали, до дорiг першими женуть передмiщан.

Най славиться Господь: спочатку вдалося найняти на Руськiй кiмнатку з сiньми (за сорок золотих рiчно!), а потiм пiшло легше. Я чоловiк такий, що жодноi роботи не гиджуся – спочатку смiття з дворiв вивозив, а коли припас кiлька сотень золотих, то вдалося iх позичити пiд процент. Спершу за вигоду брав вiд сотнi по п’ятнадцять грошiв на тиждень, а тепер – i до золотого. Як у кого. Панночки – тi нiколи не торгуються, коли iм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибiлювати селянам на Пасiку i перепродував – мав з аршина по вiсiмдесят грошiв прибутку. Ну, то змiг нарештi купити собi чверть кам’яницi й пiдвал. А тепер зовсiм стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею вiддае. Я дав на друкарню пановi Юрiевi Рогатинцевi один золотий i два грошi, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить менi братство по 120 золотих на рiк – грошi неабиякi.



…Менi, Юрiевi Рогатинцевi, було тодi двадцять п’ять лiт. Першого дня Рiздва у старiй, ще перед пожежею, Успенськiй церквi трапилося таке, чого дотодi не знало наше старе мiсто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик – вчорашнiй дяк – i почав проповiдь.

– Дорогi моi дiтоньки, – заглаголав вiн тоненьким голоском, – чи скажете менi, де Господь Бог перебував, коли ще не було нiчого? А мовчите, бо не знаете. То щоб мав де перебувати, Бог сотворив собi небо i землю. На небi – ангелiв з очима соколовими, пiд небом ворон – сорок, крукiв i горобцiв. На землi – свиней, корiв, ведмедiв, котiв, мишей та iнших преутiшних звiрят. І побудував рай, плотом обгородив i насiяв там дубини, грабини, рiпи, редьки, моркви, пастернаку та iншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, iв з ним i пив, та й каже: «Збудую собi другий рай». На се Михайло рече: «За такi слова бути тобi чортом, а не попом, i iсти тобi гiвно, а не проскуру».

Хтось бiля бабинця пирснув смiхом, а менi згадалися слова Івана з Вишнi, мого старшого острозького приятеля: «Хто дасть головi нашiй воду, а очам джерело слiз, щоб ми могли оплакувати упадок нашоi вiри i духа?»

А попик продовжував:

– Тодi Бог злiпив Адама й питае його: «Треба тобi жони?» – «Так, Господи, – вiдповiв Адам, – треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, туркiв i ляхiв нечестивих, та й погризли вони в наших садах i петрiвку, i спасiвку. Одне лише древо ще стоiть, дорогi моi дiтоньки, – то церква наша православна, а якби i ii пiдгризли, то б усю нашу благовiрну Русь чорт побрав, вiд чого най нас Господь боронить, амiнь.

Прихожани знiяковiло переглядалися мiж собою; попик повернувся до престолу, а потiм вийшов iз святими дарами. У цю мить до церкви увiрвалися трое в чорних сутанах – двое канонiкiв i сам архiепископ Солiковський. Вони, штовхаючись, мов цiпаки, пройшли помiж людьми до царських врат, архiепископ вiдсторонив попа, той, переляканий такою неймовiрною наругою, опустив чашу (народ стояв нiмий, стетерiлий, безвольний) – i загорланив:

– Вiднинi проголошуемо прийняття всiма православними синагогами единого апостольського грегорiанського календаря i закриваемо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всi Господнi празники святкуватимете в однi днi з католицькою Церквою. Спасайте душi, поки гнiв Господа не впав на вашi голови. Покаранi-бо жиди, якi не визнали вчення Христового, не мають нинi своiх пророкiв. Вiдiбрав Бог i в грекiв – а заодно i в русинiв – мужiв, глаголющих iстину, i не маете ви тепер анi пам’ятi, щоб запам’ятати «Отче наш», анi проповiдникiв своiх, анi розуму, щоб бачити свое спасiння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вiвцями, i наверни iх до свого стада!

Солiковський проймав нас ненависним поглядом, перемiнював, немов медуза Горгона, живих людей у камiнь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потiм зачинив райськi врата i ми, впокоренi, без душi, без мислi, виходили з церкви подiбно до отари баранiв, яких ведуть на зарiз, церква спорожнiла, люд, зiтхаючи й мовчки своему Богу молячись, розiйшовся по домах, i я пiшов, i в менi почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провiдцевi Пiдковi, i ми мовчали, покiрно приймаючи кару Божу, нинi в нас забрали духовнi святощi, i ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного – i ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогоднi, словами: «Що можемо вдiяти проти такоi сили?»

Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

– Чого ти зчорнiв, мов нiч, коханий? Це ж мусило статися – як не нинi, то завтра… Живемо в католицькому мiстi, в католицькiй державi, то чи ж можливо, щоб пiдданi вiчно молилися рiзним богам i слухалися рiзних владик? А тi вашi вiдправи – чи ж то не посмiховисько над словом Божим?

Я згадав проповiдь попика – так, Грета правду мовить, та в мене вперше зродилася злiсть на неi i на ii одновiрцiв, спутали коня i смiетеся, що вiн кульгае? Я закричав.

– А вiрмени мають право? А евреi?

– Вiрмени – зайди, евреi – iновiрцi, але чому ви, русини, якi сповiдуете того самого Христа, ту ж Дiву Марiю, не хочете визнати владикою Папу i держитесь за своiх патрiархiв? Багато тоi Русi, а у Львовi русинiв – як кiт наплакав, а патрiархи вашi туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить iхне благословення, коли вони щороку за патрiарший сан платять султановi тисячi дукатiв i вижебрують тi дукати в московського царя?

Я не мiг нiчого iй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав мiстом, а за мною гналися i шмагали мене вбивчi слова моеi малжони «Русi багато, а русинiв у Львовi…» Та чому це справдi так: нi в магiстратi, нi в цеху, нi в судi, iно в церквi недолугий попик i кiлька братчикiв, серед яких не кожен i письмо знае. А тi вельможнi русини – хiба вони хочуть нас знати?»

Знову згадався менi Острог – я вчився чотири роки в острозькiй школi, – i постав передi мною високий, з чорною бородою Іван з Вишнi. Вiн був старший за мене, давно закiнчив богословiе i служив коригатором[12 - Редактором.] богослужебних книг у друкарнi князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча свiтських утiх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами i заставав не раз у його кiмнатi, яку вiн винаймав у примiщеннi друкарнi, суворого отця Княгиницького – Іванового ровесника i земляка. Я помiчав, як день вiд дня суворiшае i сам Вишенський. Досi вiн втiшався ласкою князя Острозького, котрий мав мiльйон золотих рiчного прибутку й охоче надавав притулок шляхтi, вченим i пройдисвiтам; Іван з Вишнi ходив до нього на бенкети i не цурався теж жiнок, та ось – почав вiн закриватися у своiй кiмнатi, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воiну оружiе, кораблю – вiтрила, а праведному мужу – почитанiе книжное», – любив вiн повторювати слова пророка Давида; я помiтив, що Івановi враз остогидли двiрськi вигоди й пересит, що готуе вiн себе служiнню Божому.

Пiсля четвертого року науки я вирiшив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тодi менi:

– Єдино вiрно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мiй приятелю, вдень i вночi – i переконуюся: тiльки iноцтво може врятувати нас вiд загибелi. Де в руськiй землi тепер вiра, надiя й любов? Замiсть вiри – ненависть, зависть i мерзiсть. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходiв богомольцiв дочкам своiм вiно готовлять, синiв одягають, жiнок украшають, коней ситих у золоченi карети упрягають…

Крiзь вiкно виднiли вежi палацiв князя Острозького – Іванового благодiйника; кивнув Вишенський рукою на замок:

– Для православiя душу вiддае, а з православних лупить незгiрш чужих…

– А що може вчинити iнок у келii, звiдки анахорет вiзьме сили, щоб народ врятувати? – спитав я несмiливо.

– Тiльки православна вiра – едина опора нашого народу, – вiдказав Вишенський, – i без неi вiн стане тлiном. Та змiцнять ii не архiмандрити, не князi, не iгумени, якi iз святих мiсць поробили собi хутори. Тiльки отшельники можуть це зробити – покутою, життям безутiшним, духовним очищенням вiд мирських спокус i, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первiсного християнства потрiбно нам створити i наново проповiдувати Слово Боже, яким нинi торгують для своiх користей.

Я бачив, як очi Івана Вишенського горiли вогнем одержимостi; звiдки взялося в нього це самовiдречення, чи не багно двiрське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хiба вiрну дорогу порятунку вiн обирае? Самiтництво, печери, покута, втеча, а тут… що вiд цього змiниться тут, коли кращi мужi вiдiйдуть i вивiльнять у друкарнях i школах мiсця для чревоугодникiв – православних i католицьких?

– Бачу, мiй приятелю, що сумнiваешся у вiрностi задуманого мною чину, – сказав Іван. – Та дiйшов я до цiеi мислi через горнило бiдностi, грiхiв i спокус. І уздрiв: пропадае наш народ – хто у злиднях, хто в розкошах. А що гiрше – злиднi чи розкiш? Злиднiсть, убогiсть – це горе, але вони очищують грiшну сутнiсть людини, i хоч люд той темний, зате вiн чистий духом i завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкiш розтлiвае, мов проказа, душi людей, якi могли б стати провiдцями народу. Хто ж поведе очищених у горi людей до свiтла правди? Ми – прозрiлi мужi iз простолюддя, якi мають силу вчинити над собою подвиг!

– А коли всi – отi мужi прозрiлi – почнуть чинити над собою подвиг у самотнiх келiях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школi, хто друкуватиме книги Божi i свiтськi, якi так потрiбнi нашому народовi? Хто, благочестивий Іване?

– Усi так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокi свiточi у царствi духу.

Менi згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотнiй i скривджений, i вбитий словами жони, блукав по мiсту. То й що? Де ж той твiй подвиг, iноку Йване, i кому вiн потрiбен, якщо ти навiть вчинив його? Десь ти, певно, подався слiдом за Княгиницьким на Афон, i вас нема… А Церкву нашу нинi оплюгавили, молитви вашi нас не порятували, ми, мов отара, покiрно розбрелись. А може… коли б у царських вратах стояв сьогоднi не наш нiкчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишнi, може б, ми кинулися гуртом на Солiковського i вигнали його з храму?

Я опинився знову бiля церкви – з того боку, де громадилося присипане снiгом камiння з дзвiницi, яка завалилася два роки тому. Стояла всього мiсяць – величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будiвничi. А ти, Іване з Вишнi, будуеш у афонськiй печерi храм Царства Божого, шпиль його, напевно, вже на небесi, в раю, бiля самого Господа, а на твоiй землi ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всi пiднiмуться до твоiх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранiтних пiщинок, коли не втопчемо своiми ногами грунт, самi не станемо тим грунтом, то завалиться твiй храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвiниця.

Так мiзкував я того рiздвяного дня, тиняючись руським кварталом i краем вуха слухаючи тихi зiтхання людей, якi то тут, то там стояли гуртами у провулках: закрив Солiковський i Богоявленську церкву на Галицькому передмiстi, i П’ятницьку – на Кракiвському, доп’ялися навiть його кiгтi до кафедральноi церкви Юра – резиденцii православного епископа Гедеона Балабана.

Утоптати свiй грунт… Як, з ким? Я подумав про братчикiв, що розрiзнено – кожнi бiля своiх церков – опiкувалися парафiями: а що, коли б згуртуватися? Але з чого почати? Я не мiг придумати для своiх рук i мозку якогось певного дiла, хоч готовий був щось робити, щоб протиставити себе i тих, якi ось стоять i зiтхають, скривдженi, в провулках, тiй згубнiй хвилi, що так навально ринула нинi на православних. І в цю мить майнула думка про друкаря Івана Федорова, який рiк тому упокоiвся в Онуфрiiвському монастирi, заклавши за борги друкарський верстат лихваревi Ізраiлевi Якубовичу. А що – коли б почати з книг? Але звiдки грошей узяти, щоб викупити верстати, де знайти примiщення, друкарiв, граверiв, паперу? Я аж зiгнувся пiд вагою цих думок, i не дали вони менi спати всю нiч.

Пiсля свят я подався до своеi цеховоi майстернi – закiнчував двi мистецькi роботи, сiдло i сагайдак, не для продажу, а самого куншту ради. У тому сiдлi, оздобленому вiзерунками, i з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, мiг би виiжджати на вiйну сам гетьман, та не для користi працював я над ними – сама робота приносила менi велику втiху, отже, я квапився до майстернi, щоб забутися трохи.

Але там чекало мене найгiрше лихо, якого я не мiг i сподiватися. Цехмiстр, котрий був завжди до мене прихильний i шанобливо вiдзивався про моi витвори, зустрiв мене чужим поглядом, нiби вперше побачив, нiби я не давнiй член цеху сiдлярiв, а якийсь зайда. Вiн заступив менi дорогу i сказав:

– Ти вимазаний iз списку цехових, пане Юрку… А втiм, я тебе ще можу вписати, але тiльки пiсля того, як конфiрмуешся в костелi. Не моя це затiя – так наказав магiстрат. Не ти один – усiх русинiв у всiх цехах вимазано нинi iз спискiв…

– Куди ж менi тепер дiтися? – тихо зойкнув я, i, напевне, мiй вигляд був дуже жалюгiдний, бо цехмiстр опустив очi, зате скарбовий, – вiн давно бурчав, що православних слiд вiддiлити в окремi цехи, – сказав, прискуливши око:

– А ти до жебракiв, до слiпцiв iди, то цех русинський, там i цехмiстром станеш. І зрячими iх зробиш, сам-бо вчений еси!

І менi вмить просвiтлiло в головi, нiби пучок променiв пробив густу темряву, що скупчилась надi мною. Так, вчений есьм, а друкарня – готова! – у Львовi! Зрячим народ темний зробити… Вiн, здоровий, очищений у горнилi горя, жде свiтла правди i науки – так казав Вишенський, – а провiдцiв не мае… По його тiлу розповзлось панство, немов прищi, але тiло живе, зголоднiле i спрагле. Жебраки? А хiба сором голодному просити хлiба, коли своею працею заробити на нього не може? Партачi? А що вдiе ремiсник, коли його вигнали з цеху? Фiльварковi слуги? А куди дiтися, якщо землю забрали? Темнi? А хто пробував дати iм свiтло? Схиленi? А хто допомагав iм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздрiбленi? А хто iх гуртував?

У ту хвилину все постало передi мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарi i коригатори знайдуться, примiщення – теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я пiдвiв очi на скарбового i мовив до нього:

– Спасибi, цеховий брате, за пораду. Ми й справдi забули, де шукати опори для своеi вiри й правди. А ти пiдказав. Тiльки гляди i нащадкам своiм передай, якщо вони будуть на тебе схожi: горе таким, як ти, коли слiпi прозрiють!

Я забрав сiдло та сагайдак i вийшов з цеховоi майстернi.

Моя Грета впала передi мною на колiна: я сказав iй, i вона, не побачивши в моiх очах розпачу й вагань, зрозумiла, що вiднинi муситиме йти зi мною тяжкою дорогою злиднiв i поневiрянь i терпiтиме iх заради чужих iй iдеалiв. Грета, збiднiла шляхтянка з Городка, опинившись у Львовi, тiльки мрiяла i грошi складала, щоб вибитися iз сiрого плебейства. Вписалась до братства Божого тiла при катедрi, аби бути на виду серед iменитих католичок, тiшилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався розвiяти ii iлюзii: багатi панi близько до себе нiколи ii не допустять – даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вiрила, що розжалобить мене, i я поступлюсь, зважу на ii сльози.

– Юрасю, любий, послухай мене, ми тiльки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немае, а ти вже забороняеш iй на свiт прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всiх не встоiш. Та хiба вiд того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобi твое Рiздво й Великдень справлятиму, i до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тiльки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмiстром станеш…

Я пiдвiв ii, взяв за плечi й труснув нею, аж волосся впало iй на обличчя.

– Що ти говориш, Грето!.. У яку темноту зради мене штовхаеш? Таж та дитина, якоi бажаеш, гiршою стане вiд скарбового, коли виросте у тiй пiтьмi! Нi, дорога, я вже не вiдступлюся вiд того, що задумав… Нас обзивають слiпцями i насправдi ними есьмо, але свiтло вже свiтилося, i ми роздмухаемо його знову з тоi жаринки, що вкрилася попелом. Просвiтимось i зрячими пiдемо на битву… Друкарню Івана Московитина винесемо з пiдвалiв лихваря!

– Дурень, дурень! – закричала Грета. – Шашiль сточив уже тi друкарськi верстати, мишi i щури з’iли книги твого Московитина, бо нiхто iх не читае, бо нiхто з того видуманого слов’янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!

Це були не ii слова, я вже чув iх – приналежнiсть до братства Божого тiла не пропала для Грети даром. Я вiдштовхнув ii, жахнувшись тiеi ненавистi, що бризкала з очей жони.

– Грето, як могла ти колись клястися менi в коханнi, зневажаючи мене, таких, як я?..

– Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, якi ви… Вас не люблять – нi поляки, нi нiмцi, нi вiрмени… Ви нещирi, заздрiснi, затаенi. Ви упертi, злi русини!

– Злими нас зробили солiковськi… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у бiду попавши, не захотiла ламати хребта перед патрицiями. Хiба мало полякiв сидять у злиднях i жебротi? Але ти не бачиш того, твоi очi тiльки там, де блиск, де золото i пиха! Злi ми. Бо злом на зло вiдповiдаемо. А станемо добрими, коли вiдвоюемо собi давнi права… Я робитиму свою справу, Грето. А тебе не тримаю, можеш навiть покинути мене…

Я це сказав, i менi стало страшно, бо любив ii – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка – той образ пiшов за мною, i я побачив його вдруге в iншiй людинi, яка принесла менi багато радостi й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути ii до себе, але вона подалася назад, мовила:

– Я вже тебе покинула. Цiеi хвилини.

…Сивобородий з моложавим обличчям львiвський православний епископ Гедеон Балабан скинув на мене великими бiлками, серед яких причаiлися настороженi цяточки зiниць.

– Хто ти, сину мiй, i яка потреба привела тебе в мою обитель?

– Над церквою Успенiя поглумилися, владико.

– Знаю, i над собором святого Юра – теж. Мене зневажено.

Я пильно глянув в очi Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в епископи; вiн, низькорослий i туго набитий, повiв долонею по золотому хрестi, що висiв на грудях, наче пiдкреслив цим свiй маестат; я говорив про церкву, епископ – про себе, i я повторив:

– Церкву зневажено, владико.

– Ти – успенський братчик? – примружився Балабан.

– Я – вигнаний з цеху сiдляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

– Що хочеш сказати?

– Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Московитина. Темно у нас…

– О-о! – вигукнув епископ, склавши долонi на грудях. – О-о… – повторив тихо. – Благословен мiй народ, коли про книги дбае простолюдин!

– Я вчився в Острозькiй школi, святий отче…

– Хвально… Хвально, сказав-бо Франциск Скорина: «Не токмо для себе живемо на свiтi, а ще бiльше для служби Божоi i загального добра». Ти зможеш бути провiзором друкарнi?

– Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозi.

– Се перст Божий, – пiдвiв угору палець епископ. – Впору прийшов еси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дiйшли до тебе чутки про епископський намiр вiдкрити у Львовi друкарню…

Я знову вчув у його словах зверхнiсть, i менi стало дивно, чому владика пiдкреслюе свою перевагу надi мною, адже справа друкарнi належатиме не йому i не менi, а поспiльству.

– Не доходили до мене такi чутки, святий отче.

– Дивно… – поморщився епископ. – Сам дiйшов до цiеi мислi? Ми думали над цим давно, тiльки не знали, кому вiддати пiд опiку се важливе дiло. Бог послав менi тебе в послушну допомогу…

– Ваше священство…

– Не квапся, сину мiй, сказати слово, дай розуму своему зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаемо-бо, скiльки править за верстат Якубович. У тяжкi борги влiз покiйний книгопечатник… А друкарi суть. Син Московитина Іван Друкаревич знае сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що бiля Успенськоi церкви – i про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до украiнського поспiльства – складати пожертви, щоб повернулися церквi кошти. Благословляю…

Єпископ осiнив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозумiти, що розмова закiнчена. Я йшов додому й думав, кого б собi взяти в помiчники: це ж стiльки буде працi, клопоту, мороки… І я зрадiв, коли побачив знайомого конвiсара Антоха Блазiя. Вiн iшов менi назустрiч, похилий i зсутулений; коли я порiвнявся з ним, Антох розпрямився, хотiв було посмiхнутися, та посмiшка не вдалася, я помiтив лише чорний пеньок у верхньому рядi його бiлих мiцних зубiв; вiн зiмкнув уста й поник, i я зрозумiв, що його спiткала така сама, як моя, доля.



…Мацько Патерностер подавав менi на стiл пиво з моченими в олii грiнками, допитливо поглядав на мене: вiн мусив знати все про свого клiента, а я в його пив’ярнi гостював уперше. Нiколи й у гадцi не мав заходити до цього смердючого пiдвалу: конвiсар, який мае добре набиту руку, може собi дозволити на кращi пив’ярнi. Я промочував горло в Аветика у вiрменському кварталi, у «Бразi» на Кракiвському передмiстi, не заходив лише до пiдвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подае питво тiльки патрицiям, купцям i цеховим сеньйорам – зло i заздрiсть не раз мене допiкали, думав: дай-но стану цехмiстром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрiеш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба засмерджена, олiя до грiнок торiшня… Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, i я тепер випиваю, де дешевше, i скнiю на службi в Успенському братствi. Багато нас, вигнанцiв, знайшло собi притулок бiля старшого братчика Юрiя Рогатинця, який встановив у будинку бiля Успенськоi церкви друкарню i обiцяе зробити з неi прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подiнешся: православного тепер на роботу не приймуть нiде, а Рогатинець дае вiдсоток – малий, щоправда, але на хлiб вистачае – вiд зiбраних у русинiв пожертв на викуп друкарнi у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, – випрошую. Гiрка то робота, люди скупi й не всi менi довiряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прiзвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це бувае рiдко, навiть православний Корнякт, купець iменитий, який назвався опiкуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обiцяе давати стiльки ж щорiчно.

Лисий Мацько стояв бiля мене, перехиливши набiк голову – вiн мусив знати не тiльки прiзвище, а й увесь родовiд свого клiента, i я сказав нарештi, хоч свiдком менi Господь, i не думав показувати цьому скупердязi листа з братською печаткою.

– Я – Антох Блазiй, Мацьку, вчорашнiй конвiсар, а нинi – успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене – збирача пожертв на братську друкарню.

Треба було бачити, як змалiли очi в Мацька, коли вiн почув слово «пожертви». Аж сахнувся, нiби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти i з нього мзду, обскурати цього потаемного лихваря. Я вийняв з кишенi сурдута листа з печаткою i промовив урочисто, сподiваючись розбудити в ньому православну совiсть:

– Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стiни нарiжного будинку Руськоi i Шкотськоi, бо проклятi цiпаки здирають. У тому посланнi святий отець закликае наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Московитина. Я напам’ять iх знаю. Ось послухай – i ти зм’якнеш: «Обходив я багатьох багатих i благородних, просячи допомоги вiд них i кланяючись iм, стоячи навколiшках i обличчям припадаючи до землi. Не випросив, не виеднав ласки у священних чинiв, тiльки деякi малi, неславнi громадяни подали помiч, мов та бiдна вдовиця, – вкинули двi лепти iз свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ i братство на таких надiеться. А ти не дуже й бiдний.

Мацько вже не вiдступав назад, послання, яке я прочитав йому напам’ять, чомусь не злякало корчмаря, вiн витягнув два грошi i подав менi.

– Мацьку, як тобi не встидно! – вiдсунув я пугар з пивом. – Двi лепти – це не два грошi, це двi частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…

– Та дурна баба, – скипiв Мацько, – зрадiла, що iй таку честь зробили: над ii вiкном приклеiли оте твое послання! І вiддала те, чого не мала – в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняеться народ бiля ii вiкна, галайкае, уже б ти краще над моiми дверима клеiв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгуе, маетки скуповуе, з патрицiями в карти грае, а русинiв називае братами, дав, кажеш, сто золотих?

– А так! Вiн вiддав Збоiвськ пiд проценти i обiцяе той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвiницю на мiсцi Давидовоi побудувати…

– Обiцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очi, довго в думцi щось пiдраховував i враз голосно зареготав: – Вiддай менi, Антоху, один грош, бо я пожертвував бiльше, нiж Корнякт!

Звiсно, вiн пожартував, того гроша не вiдiбрав, а менi вже було й байдуже – тепер пiдраховував я i коли дорахувався (Мацькове майно можна оцiнити хай на двi тисячi золотих, i його два грошi – це бiльше, нiж сто золотих Корняктових?! То скiльки тодi грошей у Корнякта?) – i коли дорахувався, то аж пiт мене облив.

– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливiсть?

– До справедливостi свiту, – вiдказав Мацько (гей, та вiн-бо не дурний!), – треба йти як на торг: завжди мати при собi грошi.

– Грошi… грошi… – прошепотiв я, схопившись за голову, i скупий Мацько поспiвчував – присiв бiля мене.

– То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто iх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

– Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? – пiдвiв я голову.

– А те, що цiлого золотого дам, якщо пообiцяеш замовити слово перед твоiм сеньйором Рогатинцем – я його знаю, – щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, i менi…

– Давай золотого, – скажу Юрiевi.

– Я, Антоху, надто розбагатiти не збираюся, – Мацько сягнув у кишеню, пiдсунув до мене золотого. – Я лиш аби жити… Нi райцею, нi лавником нiколи не стану – для цього треба мати п’ять тисяч золотих нерухомого майна i… i перейти на латинство…

Я аж пiдскочив: цi його слова прозвучали так невинно – ось пiди, вiзьми, зроби… Мацько хитро дивився менi в очi, i я зрозумiв, що вiн пробуе в кума розуму.

– Ти, Мацьку, зi мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав вiру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стiльки грошей вiзьмеш?

– А в чорта! – зареготав Мацько.

– Знаеш що, Патерностере, – сказав я, коли той перестав смiятися, – iди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з’iсти й випити.



…Це було нiби увi снi, але присягаюся усiм святим – то вiдбувалося насправдi. Бо я не був дуже й п’яний – за того золотого, коли хочеш ще й закусити, i гарнця вина не вип’еш, а Патерностер принiс дорогого – iспанського алiканту, любить випити за чужi, – я зовсiм не був п’яний, i це вiдбувалося насправдi.

Мацько перехилив пугар i залишив мене самого, а я, згадавши багатство i становище православного Корнякта, вигукнув:

– Най мене чорт вiзьме! Таж i не всiх православних за нiщо мають!

І тодi побачив, як до пiдвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тiсним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсi, в довгих штанах, що замiтали долiвку. Вiн, не питаючи дозволу, присiв бiля мене, блиснув зизуватими очима i якимось дивним голосом мовив:

– Я готов тобi служити.

– Навiщо менi слуга? – спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевiльний. – Я сам готовий служити – за шмат хлiба.

– Навiть чортовi?

– Тьху на тебе, я ж християнин, Боговi належу!

Панок криво посмiхнувся, зневажливо стенув плечима.

– Ти про бiблiйного Бога чи про того, котрого видумують собi деякi люди, i твiй Рогатинець теж, називаючи Богом сумлiння? Якщо про бiблiйного, то чим вiн лiпший вiд чорта? Бог, по-твоему, чинить добро, а чорт – зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хiба вiн не е спiльником Бога? Зрештою, сатана – лiпший. Бог видумав покари для людей, а сатана – любов. Бог хотiв, щоб люди нiчого не знали, а чорт привiв людину до древа пiзнання. Лютий Бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут Боговi стае в пригодi чорт, його спiльник: не бажаючи бруднити власних рук, Бог доручае катiвську роботу чортам… Ви молитесь Боговi, а вiн обманюе вас, обiцяючи рай на небi; чорти ж кажуть правду: грiши i будеш мати рай на землi… Тепер про Бога, якого вигадало людське сумлiння. Того Бога нема – це видумка жеброти. А чорти е. Хто дасть тобi розкiш? Чорт. Грошi? Чорт. Тiльки не задурно – за вiрну службу й за душу.

Я дивився на нього перестрашеними очима – панок говорив правду. Хто вигадав собi сумлiння – той убогий. Значить, те сумлiння нiчого людям не дае. А якщо воно нiчого не може дати, то його й немае. А справжнiй Бог – у спiлцi з чортом… То навiщо мучитися вiрою у Божу справедливiсть, коли ii не iснуе, а чорт все-таки може щось дати людинi…

– Хто ти? – спитав я. – І звiдки все це знаеш?

– Я – чорт І ти кличеш мене, сам не усвiдомлюючи того, вже досить давно. Тобi тяжко, ти прагнеш допомоги…

Менi вiдняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволiлий шляхтич, але панок висунув з-пiд стола ногу, пiдтягнув холошу i справжньою козлячою ратицею постукав мене в колiно. Потiм пiдняв капелюха – я побачив роги! – i швидко, певно, щоб не помiтив Мацько, натягнув на голову.

– Запам’ятай мiй одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди i всюди мене знайти. До речi, в тебе псуття вже почалося, – вiн тицьнув пальцем, на якому я побачив замiсть нiгтя пташиний кiготь, у мiй прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…

Тодi до мене повернувся дар мови, i я закричав з переляку:

– Щезни!!

І чорт щез. Пiдбiг Мацько Патерностер.

– Ти мене кликав, Антоху?

– Та нi… Нi… – прошепотiв я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати нашi книги.




Роздiл третiй

Проказа[13 - Через те, що Манускрипт втрачений i в хронологiчному викладi подiй iнодi з’являються прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до лiтературних та iсторичних джерел. – Прим. автора.]


Єзуiти дуже чорнi й дуже войовничi ченцi, якi оживляють вiру, що гине.

    П. Гольбох

Тривожного лiта 1588 року, коли бернардини i францисканцi пророкували кiнець свiту в зв’язку з тим, що Ягеллонська династiя вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирiчного шведського королевича Зигмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправдi жахлива подiя, яка певною мiрою пiдтверджувала вiщування монахiв.

Молодий лiкар i аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцiею нiмецькоi кровi, що позначилася блiдавiстю на обличчi й крутим характером, – виявив у одного мiщанина страшну хворобу, якоi у Львовi ще не було, – проказу.

Ім’я Альнпека стало голосним зовсiм недавно. Та ранiше нiхто й не мiг його знати. Син збанкрутiлого купця, круглий сирота, вiн десять рокiв тому залишився у винайнятiй зубожiлим батьком кiмнатцi – сам-один. З вiкна тiсного помешкання, що загубилося у темному лабiринтi халабуд за пишним мiським фасадом, видно було тiльки брудну яму двору, куди стiкали нечистоти з Ринку, а смiттярi завозили ярмарковий послiд; по тому смiттi нипали худi зарослi чоловiки, шукаючи недоiдкiв; а з вiкон навпроти виглядали блiдi личка дiтей, якi нагадували Ганушевi пагiнцi, що скiльчилися у пiдвалi, цей лабiринт повнився виснаженими молодими жiнками, якi не мали що добути iз пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрi вмирали тихо, покiрно i без ремства.

Одного дня юнак вирiзьбив у стiнi над вхiдними дверима до своеi кiмнати напис: «Deus providebit!» Для сусiдiв цi слова нiчого не означали, сусiди, можливо, не вмiли навiть iх прочитати, але для хлопця, який закiнчив гiмнасiон у Вроцлавi, вислiв цей важив багато: доб’юся, Бог допоможе менi постигнути науки, i я облегшу життя знедоленим. Вiн найнявся помiчником до ароматарiя[14 - Аптекар.] Лоренцовича, власника аптеки «Пiд золотим оленем», яка помiщалася у його ж Чорнiй кам’яницi, iздив з дорученнями у пiвденнi й схiднi краiни i залишився врештi в Падуi. За кiлька рокiв повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарiв, купив у нього аптеку. Невзабарi iм’я Альнпека почали називати вголос – хто з повагою, хто з ненавистю – усi мешканцi мiста. Вiн лiкував бiдних i не брав у них грошей! Без запрошень, без викликiв заходив доктор Гануш до житлових пiдвалiв, до клiток, прибудов, де тулилися убогi, оглядав хворих i давав iм лiки; вiн протягом року встиг обiйти весь чорний Львiв, про нього пiшла слава, мов про месiю, i вигукнув якось у ратушi на радi консулiв патрицiянський лiкар i бургомiстр Павло Кампiян:

– Це шарлатан i чорнокнижник!

Альнпека викликали до магiстрату. Саме того дня вiн у пiдвальному помешканнi на Гарбарськiй вулицi побачив чоловiка з червонувато-бурими плямами й гудзами на тiлi.

Райцi готували чинити лiкаревi допит: чим вiн лiкуе i чому робить це потаемно, без вiдома магiстрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лiкарських прав або й вигнання з мiста, – поглядали на бiлявого мужчину з холодними синiми очима, i пiдвiвся Павло Кампiян.

Але поки вiн встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед i викрикнув:

– У мiстi лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампiяне? Чи, може, знали i лiкували прокажених пiгулками з гашеного вапна, а дерли грошi, як за справжнi лiки?

– Протестую! Якi пiгулки… Це наклеп! – завищав Кампiян.

– А ось якi! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з бiлими гудзиками. – Я взяв iх в одного хворого i зробив аналiз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повiв очима по знiчених обличчях райцiв, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараетесь знайти причину вигнати мене з мiста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італii лiкувати проказу, а ви не вмiете… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеiв, вона всюди, вона – тут! Їi не видно, проказа визрiвае багато рокiв, а коли вже появляються плями й гудзи – лiкувати пiзно. Я ж маю запобiжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуi винайдений. Тож поки розправитесь зi мною, записуйтесь до мене в чергу – всi-бо прокаженi есьте!



…Архiепископ Солiковський полюбляв у вiльний час забавлятися марiонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, вiн мiг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожiсть ляльок на осiб, яких собi задумав католицький владика, була достеменною. Вiн iнодi навiть жалкував, що не може похвалитися своiм кунштом перед гостями: архiепископ тримав домашнiй ляльковий вертеп у цiлковитiй таемницi, бо це була не забава, а полiтика.

Перша лялька, яку вiн зробив, коли приiхав з Вiльна до Львова, замiнивши титул каштеляна й королiвського секретаря на архiепископський, була образом засновника й генерала езуiтського ордену iспанця Ігнатiя Лойоли. Його, живого, Солiковський не мав змоги бачити: святий перенiсся до Христа, щоб стати бiля нього одесную, майже тридцять рокiв тому, але й не портрети, не лубочнi образки iз зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Солiковський збагнув духовну сутнiсть цього ревнителя Ісуса, якого нi калiцтво, нi запiдозрення в божевiллi, анi побоi не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повiрив, що Лойолi дано бачити Ісуса, i затвердив його генералом ордену езуiтiв.

Лойола Солiковського – худий, вимучений постом i бичуваннями; постать мiзерна i не вiд свiту цього, усмiшка квола, зате очi пронизливi i владнi – нiяка сила не може встояти перед цим мужем, усi йому пiдвладнi, бо вiн рече: «Кожен езуiт мусить давати змогу провидiнню в особах генерала, суперiорiв, прокураторiв так керувати собою, начебто вiн був трупом. Будьте готовi вiдгукнутися на голос духовних повелителiв, нiби це голос самого Ісуса».

Лялька Лойоли стоiть край столу на пiдвищеннi – вона непорушна, до ii рук i нiг не причепленi шнурки, якi – вiд iнших ляльок – проходять крiзь просвердленi дiрки в столi. Лойола – це незмiннiсть, догма, доктрина, наказ, символ. А всi iншi ляльки будуть рухатися вiд його iменi, але за помислом Солiковського.

Пiетет архiепископа до Лойоли особливий. Адже це вiн у рiк своеi смертi, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крiм того, це королiвство отворить дверi, крiзь якi ви понесете свiтло Євангелiя до сусiднiх народiв. Бо мiцний там осiдок сатани – в Литвi, Русi, Жмудi, Московщинi, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хiнiв».

Тому лялька Лойоли стоятиме на пiдвищеннi край столу, як натхненник боротьби за езуiтство в Польщi.

А хто ж бореться?

Як не намагався архiепископ облагородити ляльковий портрет суперiора езуiтiв при костелi Варвари у Краковi, а нинi королiвського проповiдника i сповiдника отця Петра Скарги, все ж заздрiсть до найвпливовiшоi в Речi Посполитiй духовноi особи зробила свое. Подоба Скарги вийшла вiдразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура i очi, стиснутi до перенiсся.

Солiковський, щоправда, вiддае належне знаменитому проповiдниковi й гофкаплановi[15 - Королiвський сповiдник.], котрий ще до коронацii зумiв схилити шведського королевича до католицькоi церкви, i молодий польський король Зигмунт III, вчорашнiй протестант, так вiдповiв литовському канцлеру Леву Сапiзi, який закликав пiти на уступки протестантам:

«Хай краще загине Рiч Посполита, нiж мала б католицька релiгiя i Божа честь зазнати якоiсь шкоди».

Тодi схопився з крiсла Солiковський – злiсть на парвеню Скаргу, який так хитро обiгнав його, зiрвала архiепископа з мiсця: це ж недарма отець Петро не вiдступав вiд короля весь передкоронацiйний час! Архiепископ вiдчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатинi гибiв, коли Стефан Баторiй уже довiрявся Солiковському, а тепер… Щоб не втратити позицii приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвiдчити свою солiдарнiсть з королем; Солiковський зiрвав з себе епископське одiяння i, оголивши груди, заволав:

– Краще вмерти, нiж дати iновiрцям свободу!

І все ж таки король зробив Скаргу своею довiреною особою.

Архiепископ не ворог гофкаплана, навпаки – однодумець, обидва ж колись в Римi вступали до езуiтського ордену; вiн глибоко шануе автора книги «О jednosci kosciola Bozego»[16 - «Про еднiсть Божоi церкви» (польськ.).], в якiй Скарга викривае блуди православноi церкви i переконуе схизматiв у тому, що iх спасiння лише в унii з костелом, але ж вiн таки парвеню. І як це йому вдалося – скарбниковi львiвськоi катедри, рогатинському пробощевi, звичайному канонiковi львiвського капiтулу стати ректором Вiленськоi езуiтськоi академii, а тепер першою духовною особою при королi?

Проте обидва вони борються за езуiтство в Польщi. Скарга з Варшави, Солiковський зi Львова.

І поки що бiльше нема кому… Кардинал Вармii Гозiй, який пiсля Тридентського собору увiв перших езуiтiв до Польщi, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришiв Ісуса. Не бажае iх i львiвський клiр. А що, коли б удатися до свiтських авторитетiв? І взяти собi на допомогу нечисту силу. Авжеж…

Архiепископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортiв у довгих штанях i високих капелюхах, пiдкинув iх, спiймав – ех, хлопчики ви моi моторнi! Бургомiстр мае цiпакiв, катiв, а я вас, вас! Єдиний Бог, вiн держить у руках своiх небо i пекло, i нам, своiм намiсникам на землi, велiв користуватися послугами небесних i пекельних сил. Посмiхнувся i почав розставляти ляльок-чортiв на столi. Одного – поруч з макетом катедри, другого – бiля Успенськоi церкви, третього – коло палацу польного гетьмана Жолкевського на пiвденнiй лiнii Ринку. Повсилював шнурки у просвердленi в столi дiрки, зiбрав кiнцi в долоню, щоб почати гру, яка завжди навiювала йому добрi думки й ходи, та раптом опустив iх, знову сягнув рукою в шухляду i вийняв звiдти ляльки: зображення Станiслава Жолкевського i молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронацiйному сеймi виголосив вiтальну оду королю.

– Вас треба впрягти в роботу, – сказав уголос, поставив ляльки на стiл i до кожноi присунув по чортовi. – Або нi… – Ще раз рвучко витягнув шухляду i вийняв найбiльшу зростом ляльку. – Ось так. – Солiковський поставив ii посерединi столу, вiдшпурив чортiв, якi мали опiкуватися Жолкевським i Шимоновичем, перенiс гетьмана й поета до найбiльшоi ляльки. – Я сам займуся вами, – промовив до свого автопортрета. – Сам.

Вiн пiдiйшов до дверей i посiпав за шнурок дзвоника.

– Запроси йогомость польного гетьмана i пана Шимоновича до мене на вечiрню гербату, – наказав мiнiстрантовi[17 - Служник католицького священика.].

…Сорокарiчний здольний войовник Станiслав Жолкевський цьогорiчноi весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолi вiйська i, розгромивши пiд Краковом габсбурзького претендента на польський престол архiкнязя Максимiлiяна, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.

Думний своiм першим военним подвигом i високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собi цiну, вiн тримався перед Солiковським незалежно, а зрештою поштиво: на догоду архiепископовi пiдхвалював, смакуючи, густо-червону мальвазiю, подану гостям до чаю.

– Божественний трунок, амброзiя! – приговорював, очiкуючи дiловоi розмови, чей же не на посиденьки запросив Солiковський його i Шимоновича. – А втiм, ми поганi смакошi: китаець розумiеться на чаю, турчин – на кавi, московит – на горiлцi, а поляк п’е все i хвалить…

– Та нi, поляк на пиво мае смак, – заперечив гетьмановi Шимонович. Серед присутнiх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського вiн писав не тiльки латиною, а й рiдною мовою. – У нас пиво найкраще. Покiйний папа Григорiй, вiн був якийсь час, як вам вiдомо, легатом у Польщi, вигукнув, лежачи вже на смертному ложi: «О santa piva di Polonia»[18 - О божественне польське пиво! (Італ.)]. Правда, отцi його не зовсiм добре зрозумiли i почали молитися до святоi Пiви, щоб повернула папi здоров’я.

Жолкевський стримано посмiхнувся, вiн любив жарти свого молодшого колеги; Солiковський спiдлоба глянув на поета, вловив його iронiчний погляд i смиренно опустив очi, готуючись до серйозноi розмови.

– Я чув, – повернув голову до гетьмана, – що ви розпочали будувати в Жовквi фортецю, перед якою iграшками здаватимуться Олеський i Луцький замки…

– Так… І жити там буду. Тiсно у Львовi та й почет нiде тут тримати, а який то гетьман без особистого вiйська…

– Як архiепископ – без орденського воiнства, – Солiковський повертав розмову в потрiбне йому русло.

– Не можете скаржитися, ваша ексцеленцiе… У Львовi кого тiльки нема: бернардини, капуцини, кармелiти, домiнiканцi…

– Лютерани, кальвiнiсти, арiани, – продовжував з iронiею перелiк архiепископ. – І православнi, вашмость, i православнi, – додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах i пригас. – А тi запровадили свое антихристське братство i виповiли вiйну апостольськiй Церквi… І iй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босi кармелiти вмiють добре жебрати, а воювати з вiровiдступниками нема кому.

– Але ж ви воюете, – розгладив вуса Жолкевський, – церкви закриваете, православних попiв виганяете з приходiв, русинiв – з цехiв… Ваша ексцеленцiе, не звинувачуйте мене в прихильностi до схизми – мiй шановний вiтець, староста львiвський, справдi був у дитинствi православним, я ж вiрно служу католицькiй державi i ii правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слiд рiзко порушувати попереднiй спосiб життя пiдданих… Щоб упокорений народ прийняв перемiни, треба вводити iх непомiтно: люди бояться бiльше змiн зовнiшнiх, нiж суттевих.

– Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен здiйснити все необхiдне жорстко, за одним разом, щоб пiдданi пережили iх без тривалого болю. Що ж стосуеться благодiянь, то iх треба давати потроху, щоб народ мав час оцiнити добро.

– О, безсмертний Мак’явеллi! – вигукнув голоснiше, нiж дозволяв етикет, Шимонович. – Як видно з вашоi розмови, вчення iталiйського полiтика можна трактувати як кому вигiдно. Ви ж бо у вашому дiалозi оперували тезами з трактату «Монарх», i кожен мав свою рацiю. Чи не подiбно iдеологи рiзних сект i вiросповiдань тлумачать Святе Письмо?

– А тому езуiти визнають право тлумачення святого письма тiльки за костелом, мiй сину, – вiдрiзав Солiковський. – Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, – архiепископ тримав у долонях келих з вином, наче хотiв його зiгрiти, – то при цiй нагодi… Я прошу у вас, як у вельми впливового свiтського владцi, пiдтримки… Може, менi вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнiм часом досить люто заворушилася схизматська гiдра, необхiдно ввести найвойовничiший орден, справжне Ісусове воiнство, яке – едине – може стяти поганi голови потворi, – езуiтiв. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумiлою польському народовi мовою, хоча… коронацiйну оду ви могли були виголосити й по-латинi… А втiм, езуiтська проповiдь теж ведеться по-польськи, навiть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своiм словом зумiли б у цiй справi багато допомогти. Посполитий люд вiрить своiм речникам. І якщо на кожному кроцi… Навiть сухий кiлок зазеленiе, коли його часто пiдливаеш водою…

На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж рiзко пiдвiв ii i коротко спитав:

– Навiщо?

– Для перемоги Полонii на Русi. Єзуiтський орден здисциплiнуе плебс. Єзуiтська колегiя замiнить пауперську[19 - Жебрацьку (латин.).] катедральну школу, i виховуватиме вона не вiльнодумцiв, якi потiм – хто до лiса, хто до бiса, а вiрних слуг святого костелу, котрих, немов вiск, можна завжди втиснути в потрiбну форму i котрi зумiють жертвувати себе всього у вогнi любовi до Христа. Єзуiтизм з роками зробить польський народ могутнiм передмур’ям християнства! – Архiепископ стояв, простягнувши вперед руки, вiн виголошував проповiдь, очi його палахкотiли. – Дорогi моi, хiба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Нiмеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росiею, може врятувати i зробити ii твердинею тiльки езуiтський католицизм? Чому досi немае у Львовi езуiтського дому? У Вiльнi, у Краковi е… То виходить – риба у Львовi, а рибалки в Польщi. Де тут логiка, панове?

Пiдвiвся Шимонович.

– Я не полiтик, ваша ексцеленцiе, i ви, звичайно, не слухатимете моiх порад: вводити езуiтiв до Львова чи нi. Але менi здаеться, що езуiтська дисциплiна шкiдливо може позначитися на суспiльному життi Львова, заселеного розмаiтими народами. При тому Львiв – тiльки острiв серед украiнського моря, на це треба зважити. Ми повиннi шукати якихось кладок, стежок для порозумiння з русинами, а не посилати до них духовних цiпакiв, якi закривають церкви, ловлять попiв, монахинь з келiй виганяють! Я боюся, щоб подiбнi заходи не окупилися колись морем кровi!

Жолкевський сидiв незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишнi вуса, а брови мав зведенi догори – слухав уважно, i коли розчервонiлий Шимонович уже сидiв у крiслi, витираючи хусточкою пiт з чола, промовив:

– Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий вiршотворець… У нас – сильне вiйсько, а значить, i порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що iще рано вдаватися до крайнiх заходiв, до огульноi пацифiкацii[20 - Присмирення збунтованого люду.] краю, i тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким е езуiтський. У моему вiйську служать реестровi козаки i слухнянi суть. У Львовi русини теж не пiднiмають ребелii[21 - Бунт.]. А езуiти можуть iх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленцiе, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумiтися з православним клiром. Балабан послав королевi скаргу на вас – i мае рацiю: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрiтися, як ми оце сьогоднi, з епископом, з киiвським митрополитом i не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Дiва Марiя, обряди подiбнi… Об’еднаймося. Унiю складiмо.. Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а вiдкривати новi буде потребно, тодi можна буде посадити унiятського патрiарха в Киевi i цим вибити скiпетр у московського, яким вiн помахуе через нашi голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на езуiтiв…

Солiковський довго думав, потiм надпив з келиха вина i поглянув на гостей.

– Я дякую Господовi за те, що маю у ваших особах щирих однодумцiв, панове. А тон нашоi розмови.. Що ж, на сеймi також усi разом кричать, нiхто нiкого не слухае, а схвалюють одностайно…



…Альнпек це сказав i побачив, як сполотнiв патрицiянський лiкар i бургомiстр Павло Кампiян. Вiн пiднiс до очей руки, розглядав iх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв’язав плетенi золотою ниткою шнурки рукавiв шовкового жупана i, оголивши лiве зап’ястя, простогнав:

– Пляма… Червона пляма!

Альнпек пiдiйшов до патрицiя, приглянувся до його руки i мовив посмiхнувшись:

– Сугестiя, ласкавий докторе… Лiкуйтеся ось цими пiгулками з гашеного вапна. Проказа не в тiлi вашому, а…

Вiн не доказав, повернувся i вийшов iз зали консулiв.

Солiковський дiзнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського i Шимоновича. І то в дивний спосiб.

Гостi пiшли, вiн знову замкнувся у кiмнатi з ляльками, зробив наспiх з аркуша паперу опудало православного епископа Балабана i, поставивши його бiля iграшкового собору Юра, пiдсунув до нього чорта. Потiм помiркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди i сягнувши рукою пiд блят стола, засмикав шнурками. Старi ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архiепископ Ігнатiй Лойола, стежив з краю стола за рухами марiонеток, держав у руцi хреста i був задоволений. Солiковський довго смикав за шнурки i думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архiепископ нервово згрiб докупи чортiв i крикнув до них, мов до справжнiх:

– Ви знайдете посередника мiж мною i Балабаном. Ви! Тоi митi у вiдчиненому вiкнi, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Вiн був трохи бiльший за голуба, iз сизими крильцями й золотоволосою дiвочою голiвкою. Ангел склав крила i, потупцювавши на пiдвiконнi, рiк по-латинi:

– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas[22 - Проказа в мiстi. Господь велить тобi закласти колонiю для прокажених (латин.).].

– Що? – перепитав Божого посланця вражений архiепископ. – Для прокажених? А для воiнiв Ісуса коли?

Але на пiдвiконнi голуба-ангела вже не було, i подумав Солiковський, що це до нього глаголав голос з неба. Вiн виглянув через вiкно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожнi вигуки:

– Тронд, тронд у мiстi! Прокажених у колонiю!

Другого дня бургомiстр Кампiян, вислухавши Солiковського, розпорядився з лiплянок на Калiчiй горi, що височить неподалiк Сокiльницькоi замiськоi вулицi, вигнати жебракiв i заснувати там колонiю для прокажених за европейським зразком.

У пiсляобiдню пору через мiст на Полтвi в бiк Калiчоi гори вирушила процесiя – такоi ще не зрiли мешканцi Львова.

Попереду в бiлiй сорочцi, пiдперезанiй сировим шнурком, йшов безбровий i безвiiй чоловiк з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, вiн здичавiлим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги i сахалися назад, коли вiн наближався. Це був Тимко Пеньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у пiдвальному помешканнi на Гарбарськiй вулицi.

За ним тюпав мiський кат у чорному каптурi i з прорiзами для очей, вiн тримав у руках сокиру, i на вiдстанi кiлькох крокiв iшли канонiк у комжi, одягнутiй поверх реверенди, i два мiнiстранти.

Процесiя зупинилась пiд схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькi лiплянки пiд очеретяними дахами, i сказав до хворого:

– Ти бiльше не жилець на цьому свiтi. – Вiн нагнув Тимковi голову i змахнув бiля шиi сокирою, iмiтуючи страту. – Назад тобi вороття нема.

Пiдiйшов мiнiстрант, кинув нещасному князевi рукавицi й подав йому в руки довгу паличку, на кiнцi якоi телiпалася прив’язана мисочка.

– До сiеi черти, – кат провiв носком чобота по землi, – тобi можна виходити i в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаешся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоеi шиi, нiж сьогоднi.

Канонiк почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покiрно слухав, не вимовивши й слова, дивився на канонiка засльозеними безвiiми очима i пiсля молебня вимовив:

– Помолiться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…

Так Тимко Пеньонжек започаткував у Львовi колонiю для прокажених, яка, волею Божою, випередила езуiтську на багато рокiв.



…Такого ж голуба iз золотоволосою дiвочою голiвкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловiк, Антох Блазiй. Вiн вертався до братськоi друкарнi, яка мiстилась поки що у вутлiй прибудовi до Успенськоi церкви у Зацерковному провулку; вертався вiд Лисого Мацька втомлений i злегка захмелений. Вiдвiз йому на вiзочку сто двадцять примiрникiв Часословiв, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шiсть продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.

Зупинився бiля входу, витирав пiт з чола, сопiв, бо пiсляобiдне сонце таки добре пражило, а книжки, хай iм чорт, тяжкi, i вино у Мацька мiцне. Стояв i думав, що мае вже по саму гульку тiеi бiганини. Юрко Рогатинець, вiдколи його обрали на сходцi сеньйором братства, не дае нiкому передихнути. Геть чоловiк перемiнився, не спочине, не усмiхнеться, схуд, сивiти почав, а тими сiрими очима неволить усiх або ж дае зрозумiти: не хочеш – не тримаю.

І хоч би його, Блазiя, адже вiн у Рогатинця перший помiчник, пiдвищив у посадi – дiдька лисого… Якийсь кравець Іван Красовський став вiце-сеньйором, кушнiр Хома Бабич – скарбником (хiба вони допомагали збирати в людей грошi на будiвництво шкiльного дому i братського будинку?), а його, Антоха, залишив далi поборцем, i мусить вiн гасати за датками не тiльки по львiвських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбiр, Бережани – всi малi братства пiдпорядкувалися Успенському.

А бачить вiн – чиниться грiх. Уже i епископ Балабан (та коли б не вiн, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповiдi в соборi Юра назвав успенських братчикiв боговiдступниками. Єпископ, правда, теж собача кiстка, вiн хотiв би, щоб усi доходи вiд друкарнi йшли на епархiяльнi потреби, а Рогатинець уперся – гiмнасiон треба перш за все вiдкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював епископа, обiцяв, кланявся, та ось сталася притичина, i вiн здумнiв геть-чисто. Проiжджав через Львiв, вертаючись iз Москви, антiохiйський патрiарх Йоаким – Рогатинець з Красовським спiймали його за поли сурдута i виблагали в нього грамоту, якою вiн затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимовi сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патрiархом Єремiею, i той надав Успенському братству ставропiгiю[23 - Незалежнiсть вiд мiсцевих владик, пiдпорядкування патрiарховi.].

Отут i почався грiх. Антоховi збоку так здаеться, бо вiн не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церквi пiд казальницею, але це… Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремiсники? А нi – стали ктиторами i назначають собi проповiдникiв i дидаскалiв для гiмнасiону без вiдома епископа пiдшукують, отцiв до братських книг не записують, а всiх, хто вступае до братства, примушують при свiчках складати обiтницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав епископовi через посланця: борги кафедральнiй церквi ми сплатили, його преосвященство патрiарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися епископа, а примусимо самого рахуватися з нами.

Антох думав це i почував себе так, нiби iх, Блазiiв, стояло тут два. Один денно й нощно працюе для братства, бо треба якось жити, а другий бунтуеться. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антоховi не раз кортить докопатися причин тiеi нехотi, протесту, бо ж не поклонiння перед епископом (навiщо йому здався той Балабан?) i не те, що скарбником не став (виберуть на другiй елекцii, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсiм щось iнше наштовхуе Блазiя проти Рогатинця. Якийсь вiн – нiби пророк. Хоч би до корчми пiшов, хоч би за дiвицею оглянувся… Усiх, хто коло нього, сковуе своею волею i метою, яку бачить вiн один. Ну, хай буде школа, навiть – академiя. Чи ж то перша на свiтi? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужiв у магiстратi – хiба тодi податки зменшаться? Був би Рогатинець мудрiший – з братськоi каси жили б, ще й як! Та нi – волi духу прагне.. А хiба не вiдпочивае душа, коли поiси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловiком порозмовляеш? А сам – ну, хто вiн такий сам? Сiдляр. Звичайнiсiнький тобi репаний ремiсник. Нi краплi шляхетськоi кровi. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б i не жаль слухатися. А коли говорить… Та хiба Антох не вмiе говорити? Скаже деколи й мудрiше, i пролiтають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець – в очi дивляться, на шибеницю готовi йти..

Здавалось би – чого вже бiльше потрiбно? Вiддав Корнякт – то шляхтич справедливий! – у фундуш на дзвiницю, аби лише вона називалась його iм’ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Роздiли трохи мiж нас, ми ж бiднi». А вiн тiльки глянув i таке вiдказав, що пiсля того ти вже не ти, а шмата:

– Одного разу, Антоху, злодii костел обкрадали. Один залiз iз заболоченими чоботами на вiвтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». – «То нiчого, мiй синку, – вiдповiв перший. – Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».

Муляри зводять шкiльний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеi, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вченi мужi, i тодi до Блазiя буде ще менше поштивостi. Боже, Боже, а якi почестi й висоти даруеш ти деяким людям!

І тут Антоховi згадався чорт… Вiн жахнувся в душi, що донинi не забув його, адже справжнiй християнин давно повинен вiдхреститися вiд таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тодi побачив ангела.

З бездонноi синяви лiтнього неба падав голуб просто на шпиль Домiнiканського костелу i коли тихо сiв на хрест, вмiстившись саме посерединi сонячного круга, Блазiй побачив, що в голуба золотоволоса дiвоча голiвка. Вiн охнув, i так йому стало добре на серцi, бо збагнув, що Господь дозволив йому зрiти не тiльки чортiв, що це благословенне для нього знамення: кому, крiм нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?

Блазiй пiдбiг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми i закружляв: може, сяде на шпиль Корняктовоi дзвiницi, тодi Антох видряпаеться наверх i проситиме в нього кращоi для себе долi; ага – сяде… Як може сiсти, коли тут духовнi особи не в пошанiвку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською i завернув до палацу архiепископа.

– Грiшнi ми… – прошепотiв Блазiй.

– Невелика бiда, Антоху… – Блазiй здригнувся: бiля нього стояв Рогатинець, вiн вийшов з душного, пропахлого фарбами примiщення друкарнi подихати свiжим повiтрям. – Он катедрi папа дав право за мзду вiдпускати грiхи не тiльки грiшникам, а й душам у чистилищi.

– Ти менi, Юрiю, такого не говори… – Антох улесливо посмiхнувся, та вмить споважнiв i повторив те, що колись сказав Мацьковi Патерностеру: – Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний… Ангела тiльки-но бачив.

– А чорта – нi?

– Бачив колись i чорта…

– Слухай, Антоху, – Рогатинець поклав Блазiевi руку на плече, – я ще раз кажу тобi: перестань пити. Ти ж знаеш, що записано в статутi. Вимажемо тебе зi спискiв.

Блазiй вiд кривди аж почервонiв.

– Та що це, в’язниця у тебе? Нiчого не можна… Та хiба на тобi свiт клином зiйшовся?

– Нiхто не тримае, – вiдказав холодно Рогатинець. – Але той, хто залишаеться в братствi, мусить знати, для чого це робить i вiд яких утiх i вигод вiдмовлятися повинен. Твiй свiт, Антоху, замикаеться поволi в тобi самому – у твоiх жаданнях i прихотях…

Рогатинець говорив i пильно дивився в кiнець провулку, бо побачив: з Руськоi на Зацерковну завернув священик – низький, набитий, з патерицею в руцi, – i впiзнав у ньому Балабана.

За епископом iшли два крилошани.

Юрiй подався Балабановi назустрiч, зупинився перед ним i схилився, щоб прикластися до руки епископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/manuskript-z-vulici-ruskoyi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Верхнiй одяг.




2


Будинок розпусти.




3


Плата за вiйськову службу.




4


Вперед, убий його! (Польськ.)




5


Верховний трибунал iспанськоi iнквiзицii.




6


Новiцiат – послушництво, езуiтська колегiя; новiцii – послушники, новачки, схоласти, старшi учнi.




7


Бий схизматiв, бий! (Польськ.)




8


Ну, то що скаже нинi панi Абрекова? (Польськ.)




9


Вiд початку (латин.).




10


Цей запис, пам’ятаю, був недатований, та, напевно, вiн вiдноситься до останнiх рокiв XVI ст. Друкарськi верстати Івана Федорова львiвськi братчики викупили в лихваря 1585 року. – Прим. автора.




11


Pater noster – отче наш (латин.).




12


Редактором.




13


Через те, що Манускрипт втрачений i в хронологiчному викладi подiй iнодi з’являються прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до лiтературних та iсторичних джерел. – Прим. автора.




14


Аптекар.




15


Королiвський сповiдник.




16


«Про еднiсть Божоi церкви» (польськ.).




17


Служник католицького священика.




18


О божественне польське пиво! (Італ.)




19


Жебрацьку (латин.).




20


Присмирення збунтованого люду.




21


Бунт.




22


Проказа в мiстi. Господь велить тобi закласти колонiю для прокажених (латин.).




23


Незалежнiсть вiд мiсцевих владик, пiдпорядкування патрiарховi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения